Позакласні заходи

ПОДОРОЖ ПО КРАЇНІ, ЯКОЇ НЕМАЄ НА МАПІ

Сценарій літературної композиції

Театралізоване свято починається з появи на сцені героя казки Андерсена — Оле-Лукойє.

Оле-Лукойє.

Світ дивовижній вас вітає!

Всіх тих, хто вдумливо читає,

І тих, хто любить мандрувати

Та прагне більше пізнавати.

Кмітливих, добрих і відважних,

А ще звичайно і уважних

Звеселить він і причарує,

Окрилить тим, що подарує

Казок чудовий хоровод.

Ви вже впізнали мене?! Ще ні?! Придивіться уважніше: ось дві речі, без яких мене ніхто в світі не впізнає. (Показує дві парасольки). А тепер? (Зал відповідає). Звичайно ж, я — Оле-Лукойє, що в пе­рекладі українською мовою означає «Оле — зак­рий очиці». Перш за все я трошки прикрашу нашу кімнату. (Запалюється світло, падають надувні кульки, розкриваються барвисті стрічки). Ось так значно краще. А тепер я відкрию одну зі своїх па­расольок. Яку ви хочете: просту чи з барвистими картинками? Гаразд. Відкриваю з барвистими кар­тинками. Заплющуйте очі, вмикайте свою уяву й уважно слухайте мою казку.

У тридев'ятому царстві за високими горами, за глибокими морями розташувалася країна, якої не­має на жодній мапі світу. Вона незвичайна. Це — країна Дитинства. Править нею королева Казка, а допомагають їй у цьому три чарівні фрейліни: Мрія, Фантазія та Романтика.

Отож, я запрошую вас у подорож до цієї незви­чайної, але водночас такої знайомої всім країни. В дорогу!

Блимають світла. Оле-Лукойє зникає, і з'явля­ються учасники дійства першої частини.

Частина 1.

Лісова галявина. Хатинка на курячій ніжці.

Кощій Безсмертний. А ось і заповітна хатинка. Де ж її господарка? Бабуню Ягуню! Красуне моя, де ти?!

Баба Яга. Агов, іду! Красунчику ти мій, лихунчику ти мій, осьдечки я, на галявині, розчищаю місце для посадки інших гостей.

Фея Знайзілля. Я так і знала: вони не повикида­ли цю гидоту (зриває і топче квітку). Терпіти їх не можу. А ось де ти. Бабуню! Скільки літ, скільки зим не бачилися!

Снігова королева. Ух, яка спека! Я ж просила морозу, а в них казна-що! Тепер доведеться корис­туватися штучними крижинками.

Баба Яга. А ось і її величність королева-мачуха. З прибуттям, ваша величносте. Хатинко на курячій ніжці, повернися до мене передом, а до лісу — за­дом. Прошу всіх до моєї фортеці. Всідайтеся, гості дорогі. Призволяйтеся: чим багаті, тим і раді. А кого ж у нас іще нема? Здається пан Песиголовець запіз­нюється.

Песиголовець. Ух! Ну і змордувався я, поки знай­шов вашу хибару. Честь маю вітати чесну компа­нію. Я ж для вас гостинця прихватив. (Штовхає поперед себе зв'язаних хлопчика та дівчинку). Це наші, українські. Будуть нам до десерту. Бабцю, закрий їх де, щоб не втекли,

Баба Яга. Та хіба звідси втечеш? Давай їх сюди, красунчику, за перегородку. Нехай поки відпочи­нуть.

Снігова королева. Досить вам займатися дурни­цями. Ми тут зовсім не для цього. Вважаю, що слід зайнятися тим, для чого ми тут зібралися.

Королева-мачуха. Так-так! Баба Яга. Що ж, мої дорогі! Я вважаю, що наш час настав. Скільки можна жити так, як ми? Ніхто нас не любить!

Кощій Безсмертний. І не боїться!

Фея Знайзілля. І не піклується!

Снігова королева. Нас зневажають і діти, і до­рослі!

Баба Яга. Так було... Зараз інший час! Давайте заглянемо у чарівне люстерко. Ваша величносте, королево-мачухо, покажіть його нам.

Королева-мачуха. Ти, люстерко, нам скажи і всю правду покажи. Покажи, як діти усього світу став­ляться до казок і книжок, а ще: що робиться у країні Дитинства.

Люстерко. Мені дуже боляче про це казати. Та я не вмію брехати. То ж слухайте і дивіться! Багато дітей сьогодні не люблять читати. Закинули книж­ки до старих шаф. Діти схожі на маленьких старих, котрі весь час сидять перед екранами телевізорів, їм байдуже, хто переможе: добро чи зло. Діти нині віддають перевагу комп'ютеру та комп'ютерним іграм, а казка... Казку вони забули. Через те у ко­ролівстві Дитинства поселився смуток, а сама ко­ролева Казка зовсім змарніла. Країна Дитинства терпить катастрофу.

(Під час цього монологу демонструються відповідні змістові слайди. Досить ефектно, якщо вони виготовлені на матеріалі конкретної школи).

Песиголовець. Оце новина! Оце радість! За це я готовий усіх розцілувати! Ха! Тепер можна відпо­чити і чекати, поки це кляте королівство, з якого нас вигнали, пропаде!

Баба Яга. Ні! Помиляєшся, друже! Чекати ми не будемо. Ми прискоримо крах країни Дитинства!

Сніжна королева, королепа-мачуха, фея Знайзі­лля, Песиголовець (разом). Як?

Баба Яга. У країні царя Шагріяра, серед пустелі, у страшній ущелині живе страховисько Ніщо. Саме воно допоможе нам знищити королеву Казку та її фрейлін-помічниць.

Королева-мачуха. А як ми потрапимо до цієї країни?

Баба Яга. Люба моя величносте! Коли ми «лю­б'язно погодилися» залишити країну Дитинства, то разом з Кощеюшкою, зовсім «випадково» захопи­ли торбинку, в якій виявилося кілька цікавих речей. Ось вони: лампа Алладіна, килим-літак., дудка-самогудка (терпіти її не можу!) та ще дещо. Саме вони і стануть нам тепер у пригоді. Та про це завтра. А зараз укладайтеся зручніше, бо після смачної вечері та цікавої розмови треба відпочити.

Частина 2.

Хатинка Баби Яги. Чути храп. На сцені двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Одягнені у вишиванки.

Хлопчик. Оленка, ти чула?

Дівчинка. Так, Андрійко, чула. Що ж нам роби­ти?

Хлопчик. Треба потрапити до королівства Ди­тинства і попередити королеву Казку про небезпе­ку. Тільки як звідси вибратися? Якби хтось допоміг!

Мишка. Я допоможу. Тільки спочатку відкрий­те цю клітку і випустіть мене.

(Діти звільняють Мишку, а вона у свою чергу бере ключ зі столу і відкриває двері перегородки, де були зачинені діти).

Дівчинка. Бач, порозлігалися. Через них нам не вибратись.

Мишка. Я про це подбаю. Зараз висмикну з мітли Баби Яги чарівний прутик, і він зробить вас такими ж маленькими, як я. Тоді зможете вийти з хатини через дірку, яку я зробила саме вчора, за що і поплатилась.

(Мишка дістає прутик, торкається ним дітей, і ті стають зовсім маленькими. Тут можна викорис­тати прийоми лялькового театру. У наступній час­тині вистави ролі Хлопчика і Дівчинки знову вико­нують учні-актори).

Хлопчик. Мишко, люба, а чи не могла б ти тор­кнутися прутиком і тієї торби?

Мишка. Чом ні?

(Мишка торкається торби і віддає її дітям. Усі разом виходять із хатинки).

Дівчинка. Спасибі тобі. Мишко. Коли б не ти, ми б загинули. А тепер нам треба йти.

Мишка. Зачекай. Я мушу двічі торкнутися вас чарівним прутиком, інакше ви назавжди залиши­теся такими крихітками. (Торкається Хлопчика і Дівчинки, і вони перетворюються на звичайних дітей). Куди ж ви тепер?

Хлопчик. Ми поспішаємо до країни, якої немає на жодній мапі світу — до країни Дитинства.

Дівчинка. Нам необхідно попередити королеву Казку про змову і про чудовисько без імені, без виг­ляду і форми — страхітливе Ніщо.

Хлопчик. І якщо пощастить — врятувати цю чарівну країну, бо як же ми зростатимемо без Ди­тинства?!

Мишка. А як ви потрапите до цієї країни? Туди ж навіть стежини не прокладено.

Хлопчик. Нам допоможе ця торбинка.

(Андрійко розв'язує торбу і дістає з неї всі речі. Це — стара лампа, дудка, килим, скатертина, клубо­чок ниток, яблуко, троянда, старі чоботи).

Бачиш, Мишко, скільки тут речей. Усі вони — чарівні, їх поцупили з країни Дитинства Баба Яга та Кощій Безсмертний. А тепер ці речі допоможуть нам з Оленкою. Тож залишайся здоровою. Мишко, а нам час вирушати.

(Хлопчик дістає з торбини і кидає клубочок. Клубочок котиться, діти біжать за ним).

Частина 3.

На галявині терем. Біля нього Василиса Премуд­ра. До її ніг котиться клубочок. Вона його підіймає.

Василиса Премудра. Нарешті ти повернувсь, я вже й надію втратила. (Побачила Хлопчика і Дівчинку). Здрастуйте, любі дітки! Хто ви є?

Діти. Я — Оленка. А я — Андрійко. А ви хто, чар­івна пані?

Василиса Премудра. Я — Василиса Премудра. Хіба ви мене не впізнали? Чекаю на свого цареви­ча. Ось-ось має бути. Любі діти, куди ви поспішає­те?

Андрійко. До країни Дитинства.

Оленка. Насувається страшне лихо, хочемо по­передити королеву Казку.

Андрійко. На країну Дитинства незабаром нападе жахливе чудовисько Ніщо.

Василиса. Ніщо? Я живу понад тисячу років, а ніколи про таке не чула.

Оленка. Це чудовисько без вигляду і форми. Воно наповнює душі смутком, стирає з облич по­смішки.

Андрійко. Там, куди приходить Ніщо, поселяють­ся байдужість, страх і сірість.

Василиса. Який жах! Треба щось робити. Ви, діти, йдіть до країни Дитинства. А я дочекаюсь ца­ревича, і ми вирушимо навздогін потаємного стеж­кою. Клубочок приведе нас прямо до королеви. Щасливої вам дороги!

(Діти дякують, дістають з торбинки скатерти­ну. Василиса зникає. Міняються декорації. Замість Василиси з'являються Гуска Мімі і Карлик Ніс. Карлик повзає на колінах і щось шукає).

Карлик Ніс. Ні, її тут немає.

Гуска Мімі. Ось вона. Це і є та сама травичка. Тут її стільки, що вистачить на все твоє життя.

(Карлик Ніс збирає квіти).

Карлик Ніс. Коли на те буде воля Неба, я поз­будуся цього тягара.

(Карлик Ніс вдихає траву і перетворюється з огидного горбатого карлика на стрункого краси­вого юнака — Якоба).

Гуска Мімі. Ой який же ти вродливий!

Якоб. Мімі, тобі я завдячую тим, що вдруге на­родився на світ. Без тебе я ніколи б не знайшов чар­івної травички смакохоти і мусив би лишатися гид­ким карликом. Я хочу тобі віддячити: допомогти потрапити до твого батька — чарівника Ветербока. Він визволить тебе від злих чар.

Гуска Мімі. Дякую, любий Якобе, але хто це?

(Входять Хлопчик і Дівчинка).

Діти. Доброго дня! Вибачте, що перервали вашу бесіду. Скажіть, у яку країну ми потрапили?

Якоб. Ви потрапили в країну казки «Карлик Ніс».

Гуска Мімі. Написав її німецький казкар Вільгельм Гауф. Хіба ви хотіли потрапити не до нас?

Андрійко.  Нам потрібна країна Дитинства. Ми маємо попередити королеву Казку про те, що насу­вається біда.

Гуска Мімі. Тоді вам треба якнайшвидше до мого батька — чарівника Ветербока. Він допомо­же і нам, і вам.

(Несподівано на сцені з'являється чарівник Ветербок).

Ветербок. Люба дочко! Якобе! Здорові були й ви, Андрійко та Оленко!

Діти. Звідки ви нас знаєте?

Ветербок. Я — чарівник. Я знаю про все, що робиться у світі. Вам, діти, треба поспішати: Фея Знайзілля зі своїми друзями вже розшукує вас. По­куштуйте перед дорогою паштет «сюзерен», який звуть королем усіх страв, — така в нас традиція. Шкода, в мене вкрали скатертину-самобранку, без неї швидко мені не впоратись.

Оленка (виймаючи з торбини скатертину). Чи це не вона?

Ветербок. Так! Спасибі, любі діти! Тепер страш­на фея мені зовсім не страшна.

(Діти дякують за гостинність. Андрійко дістає з торбинки кришталевий черевичок, і події перено­сяться у наступну казку. Бідно одягнена дівчина співає, пританцьовуючи з мітлою. Це — Попелюшка).

Попелюшка.

Чи повірте, чи провірте,

Та приснився сон   мені:

Ніби принц  сюди приїхав.

Ще й на срібному коні!

Він забрав мене з собою

У палац де все блищить,

Танцювали нам танцори

І виспівував квартет:

Па-ра-ру-ра…

Оленка. Яка гарна пісенька і така знайома. Андрійко,  ти не знаєш, хто ця дівчинка?

Андрійко. Здається, Попелюшка.

(Попелюшка закінчила підмітати і сіла).

Попелюшка. Що ж мені тепер робити? Один мій кришталевий черевичок залишився у палаці, а дру­гий безслідно зник. Тепер я вже ніколи не зустріну­ся з моїм принцом.

Оленка. Це ж наш черевичок (дістає з торби­ни), Андрійко, віддамо його Попелюшці. Дивись, яка вона засмучена,

(Діти підходять до Попелюшки).

Андрійко. Доброго дня, панночко.

Попелюшка. Доброго дня, діти! Тільки я зовсім не панночка. Панночки — мої зведені сестри. А я — Попелюшка.

Оленка. Ми це знаємо. Ти з казки, яку написав найкращий казкар Франції — Шарль Перро.

Андрійко. Ми хочемо повернути тобі ось цю річ.

(Діти віддають Попелюшці кришталевий чере­вичок).

Попелюшка. Ви мене врятували. Яка я щасли­ва! Як ви потрапили до моєї казки?

Андрійко. Завдяки твоєму черевичку. Я знайшов його у торбинці Баби Яги.

Оленка. А прямуємо ми до країни Дитинства.

Андрійко. Попелюшко, ти часом не знаєш бодай стежинки до цієї країни?

Попелюшка. Милі мої, ви вже прибули до краї­ни Дитинства, хоч цього й не помічаєте.

Оленка, Андрійко (разом). А як потрапити до па­лацу королеви Казки?

Попелюшка. У кожного в країні Дитинства є своя дорога, нею інший користуватися не може. Робіть свій вибір! Дітям з добрим серцем та щирою душею завше поталанить!

(Діти дістають з торбинки наступну річ — тро­янду — і потрапляють до казки «Снігова короле­ва». На сцені нові персонажі: Кай, Герда, Бабуся).

Кай . Герда! Дивись, наші троянди знову ожили. Вони знову квітують!

Герда. Кай, дивись, — діти. У них в руках така сама троянда!

Кай. Мабуть, вони і є ті чарівники, що врятува­ли наші квіти.

Герда. Вітаємо вас у нашому містечку! Хто ви? Ми вас раніше не бачили.

Кай. Який у вас дивний одяг. Звідки ви?

Андрійко. Ми з України. А я знаю, хто ви. Ти — Кай, а це твоя названа сестра — Герда. Ви з казки Андерсена — відомого данського казкаря.

Оленка. Ми зустріли Снігову королеву. Вона разом з Бабою Ягою збирається знищити країну Дитинства і королеву Казку. Треба попередити ко­ролеву, та не знаємо дороги до її палацу.

Кай. Ми не зможемо вам зарадити. Але звернемо­ся за допомогою до всіх наших друзів, що живуть у казках Андерсена. А вам треба поспішати, бо якщо за справу взялася Снігова королева — лиха не минути!

(Діти дістають із торбинки одну за одною три монети з білого, жовтого та червоного золота і пе­реносяться у світ іншої казки. А в казку «Снігова королева» потрапляють представники злих сил — Баба Яга зі своєю компанією).

Баба Яга. Прибули. Може, хоч тепер встигне­мо. Фу! Людський дух! Тут вони! Тут!

Снігова королева. Бачите, троянди знову розц­віли! Їх зачарував сам троль із Троляндїї. Розчару­вати їх могла лишень квітка з чарівної торби. Кляті діти! Доберусь я до вас! Заморожу!

Королева-мачуха. Ми знову спізнилися. Глянь у моє люстерко: у цій казці їх уже немає. Пропоную не гаяти часу на гонитву за ними: нікуди вони не дінуться. Давайте дотримуватися нашого задуму.

Кощій Безсмертний. Для цього нам потрібно потрапити у королівство Шагріяра і знайти страш­не чудовисько.

Песиголовець. Але ми ще не домовились, кого посадимо на трон замість королеви Казки? Це по­винен бути хтось молодий і сильний, скажімо, я.

Баба Яга. Зачекай, Песиголовцю. Твоя молодість далася нам взнаки: ганяємось за твоїми колишніми полоненими і не можемо піймати. Маю іншу дум­ку. На трон повинен сісти Кощій, він — Безсмерт­ний, окрім того, дві королеви в нас уже й так є. А Фея Знайзілля така вже стара, що ледве за нами встигає. Я думаю, Кощеюшка — найкраща канди­датура на посаду нового короля.

Снігова королева. Нехай! Будь-хто, аби не ко­ролева Казка!

Баба Яга. А ось і Знайзілля. Задихалась, бідо­лашна. Оскільки килим-літак у нас поцупили, ви­рушаємо в дорогу на моєму особистому транспорті. (Усі прямують до ступи Баби Яги). Всідайтеся зруч­ніше, закривайте очі, затуляйте вуха і в дорогу!

(Щодо оформлення останньої сценки: ступу Баби Яги можна розмістити на низенькому візочку і руха­ти її за допомогою мотузки, а щоб усе це виглядало кумедніше, рух ступи супроводжувати звуковими ефек­тами, такими як торохтіння несправного мотору, гуркіт вихлопної труби тощо. Змовники зникають. Зміна декорації. Сидить і плаче Хлопчик-зірка. З'яв­ляються Андрійко та Оленка).

Оленка. Андрійко, поглянь-но, хлопчик. Він так гірко плаче! Може, чим зарадимо його горю.

Андрійко. Чого ти так побиваєшся, хлопчику? Хлопчик-зірка. Як же мені не плакати, не поби­ватись. Адже в мене були три монети із білого, жов­того та червоного золота, і всі вони зникли. Чарів­ник уб'є мене, коли я повернуся без монет, і моя каз­ка ніколи не завершиться. А що буде з моєю бідною матусею?

Оленка. Ми зможемо допомогти тобі. Глянь-но сюди. (Оленка протягає хлопчикові руку, а на до­лоні — три монети).

Хлопчик-зірка. Мої монети! Мені можна взяти їх? Ви врятували мене, але хто ви?

Андрійко. Я — Андрійко, а це — Оленка. Ми прямує­мо до палацу Казки, вона у страшній небезпеці. А хто ж ти?

Хлопчик-зірка. Мене називають Хлопчиком-зіркою, бо я впав із зірки. У моєму серці зародилась і зростала з кожним днем страшна хвороба — гор­диня. Я не помічав нікого і зневажив навіть рідну матір. За це доля жорстоко покарала мене. Зневіряння, голод, людська грубість були моїми ліками. Вони витіснили з мого серця гординю. Та це не все. Я ще не знайшов своєї матері і не попросив у неї вибачення.

Оленка. А як називається казка, в якій ти жи­веш?

Хлопчик-зірка. Моя казка називається моїм іменем «Хлопчик-зірка», написав її англійський письменник Оскар Уальд. А тепер мені треба у місто. Серце підказує мені, що тут я знайду свою матір. Разом з нею ми попрямуємо до палацу і передамо королеві ваше попередження. Бувайте, діти, і щасти вам! Ми ще обов’язково зустрінемось.

( Діти дістають з торбини наступну чарівну річ – чоботи і потрапляють у світ казки     «Кіт у чоботях»).

Кіт. Мур — мур-р-р! Що ж це коїться! Скажіть мені на милість, який же я кіт у чоботях, коли у мене немає чобіт?

Андрійко. А де ж вони поділися, шановний пане Кіт?

Кіт. Хто їх зна. Ще вчора були, а сьогодні —нема. А мені ж треба поспішати, бо ось-ось нагряне сам король.

Оленка. Котику, а може, це ваші чоботи?

Кіт. Дивина! Вони!  Мур — р-р-р-р! Які ви милі, дітки! Так мене ще ніхто не називав: ко-ти-ку! Як приємно! Хто ви такі? Куди йдете? Як до вас по­трапили мої чоботи?

Андрійко. Вони були у торбині, яку ми забрали, тікаючи від Баби Яги та її компанії.

Оленка. А прямуємо до палацу королеви Каз­ки. Вона у страшній небезпеці, її треба попередити про це.

Кіт. Тоді вам треба поспішати.

(Входить маркіз де Карабас).

А ось і маркіз де Карабас! Шановний маркізе, чи не погодишся ти провести цих діток до кордону нашої казки, а я поки що владнаю наші справи. А потім разом відправимося до палацу.

Маркіз де Карабас. Звичайно!

Кіт. Бувайте, дітки!

(Кіт виходить. Зміна декорації).

Маркіз де Карабас. Ось ми і прийшли. Тепер я розумію, звідки ті лиха, що випали на долю нашої країни. Треба відвернути біду від королеви. Але мені далі не можна. Тут наші дороги розійдуться, та не­забаром ми зустрінемося знову. Щасти вам!

(Маркіз де Карабас іде зі сцени, а до дітей підхо­дять семеро гномів).

Гном 1. Я казав, я вже тисячу років повторюю про небезпеку, а ви мені не вірите. То ж дивіться — ось вона!

Гном 2. Та яка ж це небезпека? Це просто діти. Вони завітали до нас у гості!

Гном 1. Вам усе просто! А я кажу, що просто так ніколи не буває!

Гном 3. Буркунчику, досить! Глянь, геть пере­лякав Задумчика!

Гном 4. Я вважаю, що нам треба підійти до цих непроханих гостей і з'ясувати, хто вони і з чим прий­шли до нас.

Гном 5. А ще треба перевірити, що в них у тор­бині. Щось мені ця торба не подобається.

Гноми 6, 7. А ми збігаємо за Білосніжкою. Не­хай і вона прийде на галявину, може це її друзі?

Гном 4 (підходячі до дітей). Ви хто? Як потра­пили до нашого королівства?

Андрійко. Я — Андрійко, а це моя сестричка — Олен­ка. Ми вас знаємо. Ви гноми з казки «Білосніжка та семеро гномів», яку написав Уолт Дісней. Ми прямуємо до палацу королеви Казки, їй загрожує небезпека, і про це її треба попередити.

Гноми (разом). Небезпека?!

(Входить Білосніжка).

Білосніжка. Про яку небезпеку йде мова і про яких гостей мені продзвеніли вуха оці двоє молод­чиків?

Гном 2. Ось гості. Вони кажуть, що наша коро­лева у небезпеці!

Білосніжна. Якщо це так, то неодмінно їм треба допомогти.

Гном 1. А може, вони зовсім не ті, за кого себе видають? Давайте перевіримо, що у них в торбинці.

Андрійко. Нічого такого в мій уже не залишилось. Ось — стара лампа, протертий килим, дудка та яблуко.

(Виймає всі речі).

Оленка. Яке соковите яблуко! А я така голод­на, Андрійко, дай мені його!

(Івасик дає сестричці яблучко. Гноми гуртом кидаються до Оленки і вибивають яблуко з рук дівчинки).

Гном 2. Бачите! Я так і знав! Я попереджав!

Гном 4. Не поспішай, Буркунчику! Вони нічого не знають. Дівчинка мало не з'їла його. Давай кра­ще запитаємо, звідки в них це яблуко.

Андрійко. Воно було в торбинці. А її ми поцупили з хатинки Баби Яги. Саме там і дізналися про змо­ву проти королеви.

Білосніжна. А чи не було у тій хатинці короле­ви - мачухи?

Діти (разом). Була.

Білосніжна. Тоді зрозуміло, звідки взялось от­руйне яблуко. Якщо там була ця жахлива чаклун­ка, то справді може статися щось лихе. (До гномів). Друзі, поспішіть за допомогою до ваших побра­тимів — до семи богатирів, а я з дітьми піду до па­лацу.

(Усі йдуть зі сцен»).

Частина 4.

Дія розвивається у палаці королеви Казки, Замість владної господарки на сцену виходить за­мучена, змарніла дівчина зі скуйовдженим волос­сям, у брудному та подертому одязі.

Білосніжка. Ваша величносте, до вас гості.

Королева Казка. Дорога моя Білосніжко, яка я величність. Від величності лишилися лише величні слова. Ти ж знаєш, що я вражена страшною хворо­бою — черствістю та байдужістю. Від неї врятува­ти може лише чудо. Та де його взяти у нашій зруй­нованій, збіднілій та обкраденій країні? Мої чарівниці-фрейліни ще у гіршому стані. Нас тепер ніщо не врятує.

Білосніжна. Дозвольте вам заперечити: мова йде саме про чудо! Це незвичайні гості. Це не казкові герої — це, ваша величносте, діти, які знають, чи­тають та люблять казки.

Королева Казка. Діти, які люблять і читають! Ти мене не обманюєш, Білосніжко? Тоді хвилиноч­ку, я миттю причепурюсь.

(Через мить на сцену виходить красива, гарно вбрана королева, з короною на голові).

Королева Казка. Прошу вибачити мені, я так змучилася. Та годі про сумне. Що привело вас до мене?

Андрійко. Ми хочемо попередити вас про лихо, яке насувається на країну Дитинства і на вас, її короле­ву,

Королева Казка. Лихо вже давно зібралося гус­тими хмарами над нашою країною, адже діти по­чали недбайливо ставитися до книжок, перестали читати казки.

Оленка. Ваша величносте, вас обдурено! Діти люблять читати казки понад усе! А ще ми любимо, як їх розповідають нам матусі!

Андрійко. А ще, ваша величносте, ми залюбки слухаємо казки,коли їх читають по радіо або показують по телебаченню.

Королева Казка. Виходить, казка ще цікавить дітей! Вони її ще не забули! Дуже добре. А про яке ж тоді лихо ви хотіли мене попередити?

Андрійко. На країну Дитинства насувається страшне чудовисько Ніщо, щоб знищити і її , і вас. Веде його Баба Яга зі своїми дружками. Треба відвернути це лихо, тільки як?

Королева Казка. Давайте запросимо моїх фрейлін, вони нам допоможуть( гукає). Фрейліни!

(На сцену виходять фрейліни  Мрія, Фантазія та Романтика).

Мрія. Ви кликали нас, Ваша величносте?

Королева Казка. Так, дорогі мої подруги. Нам потрібна ваша порада. Баба Яга зі своїм лихим гур­том задумали знищити нашу країну і віддати її на поталу чудовиську Ніщо.

Фантазія. Чудовисько Ніщо! Звідки вони дізна­лися про цю огидну потвору?

Романтика. Хто зна, подружко, хто зна! Але скажу одне: немає лиха без добра.

Королева Казка. Милі мої фрейліни, як нам вря­тувати королівство від загибелі?

Фантазія. Нас, величносте, врятує чудо. Справжнє чудо і... ці діти. Так-так, ці маленькі діти врятують безмежно велику країну Дитинства.

Діти (разом). Але як?

Романтика. Дуже просто. Ви маєте помандру­вати у ще ненаписану казку і стати її героями. Справжніми казковими героями, а може, і не зовсім казковими.

Мрія. І негайно! На роздуми і вагання часу вже не залишилось.

Фантазія. Відшукайте Шахразаду, і пам'ятай­те: Мрія, Романтика та Фантазія — завжди поруч. Ви не будете нас бачити, зате будете чути та відчу­вати.

Мрія. Не бійтеся і не губіться!

Романтика. Творіть свою казку, діти!

(Королева Казка дістає з торбини казкову лам­пу Алладіна, віддає торбину Андрійкові, тре лампу і каже: «Щасливої дороги, діти! Ми будемо на вас чекати! До зустрічі!» Усі зникають. Залишаються лише Андрійко та Оленка. Зміна декорації).

Андрійко. Цікаво, куди ми потрапили на цей раз?

Оленка. Не знаю. А хто така Шахразада?

Андрійко. Це давня історія, Оленко, я розповім її тобі, коли ми повернемося додому, а зараз рушай­мо. Ми з тобою у світі арабських казок.

(Входить дівчина. Це — Дуньязада).

Андрійко. Вибачте, шановна пані, ви не підкажете де нам знайти Шахразаду?

Дуньязада. Вам пощастило. Я її молодша сест­ра -— Дуньязада. Зараз прямую до палацу Шагріяра. До речі, його палац перед вами. Якщо ви на­справді хочете зустрітися з Шахразадою, то це тре­ба робити зараз, бо вночі вона піде до Шагріяра, щоб розповісти йому чергову чарівну історію.

Оленка. Ми будемо вам вельми вдячні, шанов­на Дуньязадо, якщо ви влаштуєте зустріч зі своєю сестрою.

(Входить Шахразада).

Шахразада. Сестричко, я вже зачекалася. Бачу, зустріла Андрійка та Оленку.

Андрійко. Звідки ви нас знаєте?

Шахразада. Мене попередила про ваш прихід королева Казка. До речі, ви своєчасно, бо саме за­раз цар Шагріяр приймає компанію досить огид­них створінь. Ви, здається, з ними добре знайомі. Треба поквапитися. Ніхто не знає, що спаде Шагріяру на думку. Сестричко, зачекай на мене.

Частина 5.

На троні сидить цар Шагріяр. Біля нього Баба Яга, Кощій Безсмертний, Снігова королева, Королева-мачуха, Фея Знайзілля та Песиголовець.

Шахразада. Ваше величносте, володарю найк­ращої частини світу, сонце і надія країни, вибач, що потурбувала тебе у час вирішення важливих справ. Наймогутніший і найсправедливіший серед воло­дарів, до тебе ще гості. Вони просять вислухати їх.

Шагріяр. Хто ж ці гості, о квітко мого спокою? Запрошуй їх сюди, бо ці вже почали мене дратува­ти.

(Входять Оленка та Андрійко).

Баба Яга. Ось вони (біжить до дітей), янголятка наші!

Песиголовець. Нарешті попалися!

Снігова королева. Дочекались!

Кощій Безсмертний. Слухай, Шагріяре. Я, Кощій Безсмертний, а завтра — ще й володар країни Ди­тинства, благаю тебе: відпусти своє чудовисько з нами і віддай нам цих бридких дітей, котрі нас так затримали.

Королева-мачуха. Ми щедро заплатимо тобі, Шагріярчику.

Шахразада (сміючись). Чим же ви можете зап­латити незрівнянному царю Шагріяру?

Фея Знайзілля. Золотом! Золотом! А що ще по­трібно цареві?

Шагріяр. Ви хочете знищити королеву Казку? Я правильно зрозумів тебе, о королю без корони і королівства?

Кощій Безсмертний. Так, ми хочемо знищити цю королеву і ти разом зі своїм чудовиськом допомо­жеш нам у цьому.

Шагріяр. І ви хочете знищити цих беззахисних дітей?

Песиголовець. О так! Цих і всіх інших, вони ж бо такі смачні, особливо на десерт!

Шагріяр. Діти, підійдіть-но сюди. Тепер я слу­хаю вас. Для чого ви прийшли сюди і просили зустрічі зі мною?

Андрійко. О могутній і справедливий володарю, не слухай цих лихих створінь. Не видавай їм свого чу­довиська, бо країна Дитинства не може загинути, а королева Казка така красива, молода і привітна. Вона має жити вічно. Якщо на те твоя воля, віддай їм мене, нехай подавляться, але нізащо не випускай свого чудовиська!

Оленка. І мене також віддай, великий Шагрія­ре, хоч я зовсім не хочу, щоб мене з'їли якісь потво­ри. Але змилуйся над Казкою! Царю, Дитинства без Казки бути не може!

Шагріяр. То ви готові віддати своє життя за королеву Казки?

Діти (разом). Так!

Шагріяр. Добре, але перед тим, як віддати вас до рук Песиголовця, я мушу виконати ваше останнє прохання.

Шахразада (тихенько до дітей). Заглянь у тор­бу, Андрійко, у вас є ще шанс.

Андрійко. Володарю, я хотів би заглянути до своєї торбини та попрощатися з моїми речами.

Оленка. Я теж цього хочу.

Шагріяр. Дозволяю.

(Андрійко розв'язує торбинку, виймає з неї дудку-самогудку. Баба Яга та її приятелі відступають).

Баба Яга. Тільки не це! Шагріяре, заборони їм грати на дудці!

Феї. (голосно). Грай, Андрійко, грай!

(Андрійко награє веселу мелодію, і вся   лиха компанія починає танцювати).

Баба Яга (захехавшись). Пробачте, дітки! Ой не треба!

Фея Знайзілля. Ой, я не можу!

Снігова королева. Я не хочу!

Песиголовець. Перестаньте, бо помру! Хто ж вас тоді з’їсть?!

Кощій Безсмертний. Пожалій мої старечі ніжки! Змилуйся!

Королева-мачуха. Годі!

Баба Яга.  Ой лишенько, я сміюсь! Що робиться!

Знайзілля. Що зі мною?! Я збираю квіти! Про­пала! Зовсім пропала!

Снігова королева. Мої крижини розтанули! Я посміхаюсь!

Песиголовець. А я! Людоньки! Що коїться! Я вже не я! Я такий сумирний!

Королева-мачуха. Я не хочу люстерка! Мені зовсім не треба краси! Я вже нікому не заздрю.

Шахразада. Досить, Андрійко! Дудка знищила все зло, що жило в серцях цих створінь.

Оленка. А як же чудовисько?

Шагріяр. Чудовисько загинуло. Воно не витри­мало добрих казок прекрасної Шахразади, так само як і зло, що було поселилось у моєму серці. Тепер у моїй країні квітують троянди, співають пташки, посміхаються красиві щасливі люди. І все це — дя­куючи казці! Тож, дорогі мої гості, вам час повер­татися до країни Дитинства. Передавайте низький уклін тамтешній королеві і запевнення, що її люб­лять і шанують у країні царя Шагріяра.

(Андрійко дістає килим-літак, і діти переносяться у палац королеви Казки).

Частина 6.

На троні сидить Королева Казка. Біля неї її фрейліни. Всі веселі, посміхаються. Навколо зібра­лися герої казок, які зустрічалися дітям у подорожі. Входять Оленка та Андрійко.

Королева Казка. Ласкаво просимо, дорогі наші рятівники!

Андрійко.  Ми зробили все, що змогли.

Оленка. Страшного чудовиська вже немає! А всі лихі створіння стали добрими.

Фантазія. Ми знаємо! Ми все знаємо!

Мрія. Якщо в серцях живуть любов і надія, то добро завжди перемагає.

Романтика. Якщо пригоди не лякають, а при­ваблюють, то казка житиме вічно.

Королева Казка. Казка житиме вічно, допоки буде потрібна дітям! Казка житиме вічно, бо дитин­ство без неї — не дитинство! Дорогі Андрійко та Оленко! Спасибі вам за допомогу, але ви вже забарили­ся. Вдома на вас чекає мама, смачна вечеря, а ще — гарна казочка у теплому ліжку. У дорогу! І пам'я­тайте: країна Дитинства — це ваш дім. Казка — це ваша найвірніша подруга. До зустрічі!

(Гасне світло. На авансцені з'являється Оле-Лукойє).

Оле-Лукойє. Ну що, сподобалось? Ото ж бо!

Затишно дітям в пазусі казок.

Отак би й слухав про царя Салтана,

або про те, як весело козак

обманював турецького султана.

Про карих коней з полуменем грив,

про чаклуна, що все на світі може.

ї хто б там що кому не говорив,

а згине зло, і правда переможе!

Той у Яги царівну одбере,

Той кам'янисте поле переоре,

Кощій Безсмертний непримінно вмре,

І всі безглуздя раптом переборе.

Лише борись, а щастя не втече

Не схаменешся — півжиття позаду.

І день, і ніч, і тисяча ночей...

Спасибі вам за цю Шахерезаду.

(вірш Ліни Костенко)

Наш час вийшов. Пора закривати мою пара­сольку. Щасти вам! До зустрічі у новій казці!

Сценарій літературного свята за творчістю Миколи Васильовича Гоголя

Ведучий 1. Усе життя Гоголя можна назвати дорогою. Лише в дорозі він заспокоювався, відчував натхнення, приплив нових сил. Дороги Гоголя вели до Москви і Петербурга, Рима і Парижа, Гамбурга і Єрусалима. Однак усі шляхи письменника починалися з одного місця — з його Василівки, що на Полтавщині, з його України. Звідси він вирушав у свої мандри, сюди завжди повертався думкою і душею.

Учень в ролі Гоголя. «Коли моя бричка під'їжджала до ґанку цього будинку, душа набувала надзвичайно приємного і спокійного стану...»

Ведучий 2.     Без України не було б Гоголя, не було б його «Вечорів на хуторі біля Диканьки», повісті «Тарас Бульба», збірки «Миргород» та інших творів. Однак дослідники й досі сперечаються, який же письменник Гоголь — росій­ський чи український? У його творчості багато українських мотивів, але писав він російською. Напевно, роз'яснення слід шукати в самого митця...

Учень в ролі Гоголя. «Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа... Знаю лише те, що ніяк не надав би переваги ні малоросіянину перед росіянином; ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані Богом, і, як навмисно, кожна з них окремо містить у собі те, чого немає в іншій, — явний знак того, що вони повинні поповнити одна одну».

Ведучий 1. Микола Гоголь всотав досягнення двох культур, він сам став прикладом чудового «поповнення», взаємозбагачення українського і російського. Однак він ніколи не забував про своє коріння, про рідну землю. Яскравим дока­зом цього були сотні листів, які він посилав матері й сестрам у Василівку, його замальовки рідного будинку , а головне — його твори, в яких відтворюється сам дух укра­їнської історії, українського народу.

Ведучий 2. Микола Васильович Гоголь народився 1 квітня 1809 р. у с. Великі Сорочинці, куди приїхала його мати до лікаря Трохимовського. Дитячі роки письменника пройшли у Василівці — родовому маєтку Гоголів. Садиба названа по імені батька Гоголя — Василя Опанасовича. Зараз село, де раніше жили Гоголі, називається Гоголеве, але дім митця стоїть на тому ж місці, відбудований за малюнками й кресленнями самого письменника.

Ведучий 1. Гоголь походив зі старовинного дворянського роду. Його предки відзначали­ся надзвичайною обдарованістю. Наприклад, його дід Опанас Дем'янович, за­кінчив Київську духовну академію, знав шість мов. Бабуся, Тетяна Семенівна, мала здібності до малювання. До речі, й сам Гоголь гарно малював, а ще любив ви­шивати, розробляв візерунки для вбрання своїх сестер, для вітражів у бать­ківському домі.

Батько Гоголя мав чин колезького асесора. У відставці він зай­нявся сільським господарством, проте йому ніяк

не вдавалося зробити свій маєток прибутковим.

Ведучий 2. Батько був дуже доброю і чуйною людиною, любив театр, освіту; писав для аматорського театру комедії українською мовою, сам ставив їх і виконував ролі у них, залучаючи дружину з сином.

В Кибинцях, куди хлопчик їздив з батьками, крім театру, були колекції картин, зброї, багата бібліотека поміщика Д.П.Трощинського, де працював Василь Опанасович управителем.

 Ведучий 1.Гоголь дуже любив український фольклор, збирав легенди й оповідання про минувшину. Згодом, уже у Петербурзі, він буде просити матір і сестер присила­ти йому все, що пов'язано з Україною. ( Звучить українська пісня).

Ведучий 2.Із Василівки шлях привів Гоголя до Полтави, де він навчався у повітовому училищі разом із братом Іваном. Однак після смерті брата Гоголь був у такому відчаї, що не міг продовжувати навчання, і батьки забрали його з училища. Про­те до Полтави він буде повертатися ще не один раз. Він приїде туди вже прослав­леним автором «Вечорів на хуторі біля Диканьки», побачить тут І. П. Котляревського, відомого актора          М. Щепкіна...

Учень виразно читає вірш Б.Чичибабіна

Как утешительно тиха

и как улыбчиво-лукава

в лугов зелёные меха

лицом склонённая Полтава.

Как одеяния чисты,

как ясен свет, как звон негулок,

как вся для медленных прогулок,

а не для бешеной езды...

Край небылиц, чей так целебен

спасённьїй чудом от обнов

реки, деревьев й домов

под небо льющийся молебен.

Здесь сердце Гоголем полно

и вслед за ним летит по склонам,

где желтым, розовым, зеленым

шуршит волшебное панно.

Для слуха рай й рай для глаза,

откуда наш провинциал,

напрягшись, вовремя попал

на праздник пьесы и рассказа.

Не впрок пойдет ему отъезд

из вольнопесенных раздолий:

сперва венец и капитолий,

 а там — безумие й крест...

Ведучий 1.Із Полтави дорога вела до Ніжина, де Гоголь з 1821 р. до 1828 р. навчався в Гімназії вищих наук, яку називали ще Ліцеєм. Майже завжди Гоголь ходив там голодний, мерз через відсу­тність теплого одягу, часто хворів і плакав від туги за батьками, але ці роки були визначальними в житті Гоголя. Саме в Ніжині сформувався талант Гоголя — там він почав писати.

Ведучий 2. Після завершення гімназії Гоголь усією душею прагнув до Петербурга. Він мріяв поступити актором чи режисером в імператорський театр, знайти гарну квартиру і затоваришувати з передовими людьми того часу. Однак у театр його не взяли. Через брак коштів він змушений був оселитись у похмурій і холодній кімнаті, та й корисні знайомства ніяк не зав'язувалися.

 Учень у ролі Гоголя. «Дорога матінко!.. Я змушений знову просити по допомогу. Грошей мені потрібно зараз 300 рублів. Вибачте мені, моя наймилосердніша матінко, своєму негідному синові... Скрізь я зустрічав лише одні невдачі... Люди, що всім не здатні ні до чого, легко здобували те, що я з допомогою своїх покровителів не міг досягти».

Ведучий 1.Нарешті Гоголь знайшов місце дрібного чиновника, а головне — він береться за перо, шукає теми для своїх оповідань. І тут йому на допомогу прийшла його батьківщина.  Гоголь звер­тається у своїх листах до матері й до сестер, щоб вони присилали йому у Петер­бург усе, що стосується українського життя — пісні, казки, легенди, розповіді про народні обряди, українські костюми.

Учень у ролі Гоголя. «Дорога моя матінко! Ви маєте тонкий, спостереж­ливий розум, ви багато знаєте про звичаї й традиції малоросіян наших, і тому, я впевнений, ви не відмовитеся повідомляти мені їх у нашому листуванні. Це мені дуже потрібно. У наступному листі я чекаю від вас опису повного вбрання сільського дяка, від верхнього одягу до самих чобіт».

Ведучий 2. У 1830 р. вийшли у світ «Вечори на хуторі біля Диканьки», які одразу принесли славу Гоголю. Він увійшов у коло відомих літераторів, познайо­мився з О. Пушкіним, В. Жуковським, О. Дельвігом та ін.

Усім сподобалися яскраві українські характери, створені Гоголем, захоплюючі історії з малоросій­ського життя.

Інсценізація уривків з повісті «Сорочинський ярмарок»

Звучить музика.

Дівчина в українському костюмі.

Який чарівний, який розкішний літній день у Мало­росії! Які млосногарячі ті години, коли полудень сяє, серед тиші й спеки, і блакитний, незмірний океан, жа­гучим куполом схилившись над землею, здається, заснув, весь потонувши в млості, пригортаючи й стиска­ючи прекрасну в ніжних обіймах своїх! На ньому ні хмаринки. В полі ні звуку. Все начебто вимерло; вгорі тільки в небесній глибині тремтить жайворонок, і срібні пісні летять повітряними сходами на закохану землю, та зрідка кигикання чайки чи дзвінкий голос перепела пролунає в степу. Ліниво й бездумно, ніби гуляючи без мети, стоять підхмарні дуби, і сліпучі удари со­нячного проміння запалюють цілі мальовничі маси ли­стя, кидаючи на інші темну, як ніч, тінь, на яку тільки при великому вітрі бризкає золото.

Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сиплються над барвистими городами, обрамованими стрункими соняшниками. Сірі скирти сіна й золоті снопи хліба табором розташову­ються в полі й кочують по його безкрайності. На­гнулись від ваги плодів розлогі віти черешень, слив, яблунь, груш; небо, його чисте дзеркало — ріка в зе­лених, гордо піднятих рамах... Яке повне розкоші і солодкої знемоги малоросійське літо!

Такою розкішшю сяяв один із днів гарячого серпня року тисяча вісімсот... вісімсот... Та років з тридцять буде тому, коли шлях, верст за десять до містечка Сорочинців, кипів народом, що поспішав з усіх око­лишніх і далеких хуторів на ярмарок.

                                                             Картина перша.

На сцені з’являються учасники дійства: Грицько,Хівря, Солопій, Параска.

Грицько.  Гарна дівчина! Я віддав би все своє господарство, щоб поцілувати її. А он спереду й диявол сидить!

Хівря . Щоб ти подавився, паскудний бурлако! Щоб твого батька горшком по голові стукнуло! Щоб він посковзнувся на льоду, антихрист проклятий! Щоб йому на тім світі чорт бороду обсмалив!

Грицько. Ач, як лається! І язик їй, столітній відьмі, не заболить вимовляти такі слова.

Хівря.  Столітній! Поганцю! Піди та вмийся спочатку! Шибенику нікчемний! Я не бачила твоєї матері, та знаю, що погань! І батько погань! І тітка погань! Столітній! Що в нього молоко ще на губах…

Грицько. ( кинув болотом їй в пику). На, з’їж!

Хівря .Ай, щоб тобі… І ти тут смієшся, ідоле?! ( За чуприну чоловіка). А ти теж під шинками моргаєш?! (Бере за косу пасербицю).

Грицько.От ускочив! Та це ж її мачуха!!

                                                              Картина друга.

На авансцені зліва молода пара: Панько і Параска. Праворуч – Солопій.

Солопій. Еге, ге, ге, земляче, та ит майстер, як я бачу, обійматися! Щоб мене чорт узяв, коли я не на четвертий тільки день після весілля навчився обіймати покійну свою Хвеську, та й то дякувати кумові: бувши дружком, вже напоумив.

Грицько. Ти, певно, чоловіче добрий, не знаєш мене, а я тебе зразу впізнав.

Солопій. Може і впізнав.

Грицько. Коли хочеш, то й як звати, і на прізвище, і всяку всячину розкажу: тебе звуть Солопій Черевик.

Солопій. Егеж. Солопій Черевик.

Грицько. А придивись-но гарненько: чи не впізнаєш мене?

Солопій. Ні, на впізнаю. Не в гнів сказати, на віку стільки довелось надивитися пик усяких, що чорт їх пригадає всіх!

Грицько. Шкода, що ти не пригадаєш Голопупенкового сина!

Солопій. А ти ніби Охримів син?

 Грицько. А хто ж інший? Хіба тільки лисий дідько, як не він.

Солопій. Невже. ( Обнімає і цілує тричі).

Грицько. Ну, Солопію, ото, як Бачиш, я й  дочка твоя покохали одне одного так, що хоч би й вік жити вкупі.

Солопій. Що ж, Параско, може, й справді, щоб уже, як то кажуть, вкупі, і той…щоб і паслись на одній траві! Га? По рукам? Ану лишень, новообраний зятю, став могорич!

Грицько. З радістю! Ходімо!

                                                                        Картина третя.

Солопій. Ну, жінко, а я знайшов жениха дочці!

Хівря. Ото, якраз до того тепер, щоб женихів шукати. Дурню. Дурню! Тобі, мабуть, на роду написано залишитися таким! Де ж таки ти бачив, де ж таки ти чув, щоб добрий чоловік бігав тепер за женихами? Ти подумав би краще, як пшеницю з рук збути; гарний, мабуть, і жених той! Гадаю, голодранець над голодранцями.

Солопій. Е, як би не так, подивилась би ти, що то за па­рубок! Сама свитка більше коштує, ніж твоя зелена кофта й червоні чоботи. А як сивуху знамените хлище... Чорт би мене взяв разом з тобою, коли я бачив на віку своїм, щоб нарубок  одним духом вихилив пів­кварти, не скривившись.

Хівря. Ну, отож: йому як п'яниця та волоцюга, то й його масті. Б'юсь об заклад, якщо це не той самий шибеник, що вчепився до нас на мосту. Шкода, що й досі він не попадеться мені: вже б я йому далася взнаки.

Солопій. Та що, Хівре, хоч би й той самий; чому ж він шибеник?

Хівря.  Е! чого ж він шибеник! Ох, ти, голово безмозка! чули? чого він шибеник! Куди ж ти заховав дурну­ваті очі свої, коли проїздили ми млини; йому хоч би отут, перед самим його закаляним тютюнищем носом, знеславили його жінку, йому б те й байдужісінько».

Солопій. А все ж я не бачу в ньому нічого поганого; хло­пець хоч куди! ото тільки, що заліпив був на мить мармизу твою гноєм.                                           

Хівря. Еге! та ти, я бачу, й слова не даси мені сказати! а що це воно таке? коли це бувало з тобою? мабуть, встиг уже сьорбнути, не продавши нічого... ( починає лупцювати свого чоловіка).

Солопій. Отуди до дідька! от тобі й весілля! Доведеться відмовити путящому чоловікові отак з доброго дива. Боже ти мій, господи, за що така на­пасть на нас, грішних! і так багато всякої погані на світі, а ти ще й жінок наплодив!

                                                                    

                                                                     Картина четверта.

 Хівря. Сюди, Афанасію Івановичу! ось тут тин нижчий, підіймайте ногу, та не бійтесь: дурень мій подався на цілу ніч з кумом під вози, щоб москалі часом не по­цупили чого. (Афанасій Іванович перестрибує через перелаз і падає).Ото лихо! чи не забилися ви, чи не скрутили ще, боронь боже, в'язи?

Афанасій Іванович. Цс! нічого, нічого, найлюб'язніша Хавроніє Никифорівно,крім хіба уязвлення від кропиви, цього змієподібного зілля, як казав небіжчик отець протопоп.

Хівря. Ходімо ж тепер до хати; там нікого нема. А я думала вже, Афанасію Івановичу, що на вас бо­лячка чи соняшниця напала. Нема та й нема. Як же вам живеться? Я чула, що панотцеві перепало тепер чимало всякої всячини!

Афанасій Іванович. Чиста дрібниця, Хавроніє Никифорівно; панотець зібрав за весь піст мішків з п'ятнадцять ярового, проса мішків з чотири, книшів із сотню, а курей, якщо по­лічити, то не буде й п'ятдесяти штук, яйця ж усе більше протухлі. Та воістину сладосні приношення, мовивши до прикладу, єдино від вас сподіваємося дістати, Хавроніє Никифорівно!

 Хівря. Ось вам і приношення, Афанасїю Івановичу, варенички, галушечки пшеничні, пампушечки, товченички!

Афанасій Іванович. Б'юсь об заклад, якщо це зробили не наймайстерніші руки з усього Євиного роду.Одначе, Хавроніє Никифорівно, серце моє прагне від вас поживи солодшої за всі пампушечки й галушечки.

Хівря. От я вже й не знаю, якої вам ще поживи , хо­четься, Афанасію Івановичу

 Афанасій Іванович. Розуміється, любові вашої, незрівнянна Хавроніє Никифорівно!

Хівря. Бог знає, що ви видумаєте, Афанасію Івановичу. Чого доброго! ви, мабуть, візьметесь ще й цілуватися!

Афанасій Іванович. Щодо цього я вам скажу хоч би й про себе, коли був я, до прикладу ска­зати, ще в бурсі, ось, як тепер пригадую...»

                               Стук у двері. Чути голоси Солопія та інших людей.

 Хівря. Ну, Афанасію Івановичу, ми попалися з вами: на­роду стукається купа, і мені вчувся кумів голос...

 Лізьте сюди! ( Афанасій Іванович залізає під стіл).

                                                                      Картина п’ята.

Дівчина в українському костюмі. На ярмарку трапилася дивна пригода: скрізь пішла чутка, що десь між крамом з'явилася червона свитка. Бабі, що продавала бублики, привидівся сатана  у вигляді страшної свині, що безперестанку нахилявся над возами, начебто шукаючи чогось. Це швидко обле­тіло всі кутки вже притихлого табору; і всі вважали за злочин не вірити, дарма, що баба з бубликами, пе­ресувна крамниця якої стояла поряд із яткою шин­карки, вклонялася цілий день без потреби і випису­вала ногами цілковиту подібність свого смачного краму. До цього долучились ще перебільшені звістки про чудо, бачене волосним писарем у розваленому сараї, отож проти ночі всі щільніше тулилися одне до одного; спокій зник, і страх заважав кожному скле­пити очі свої; а ті, що були не дуже хоробрі і запас­лися ночівлею в хатах, забралися додому. До таких належав і Черевик із кумом та дочкою, які разом з гостями, що напросились до них у хату, і зчинили стукіт, що так перелякав нашу Хіврю. Кума вже трохи розібрало. Це можна було бачити з того, що він двічі проїхав своїм возом по подвір'ю, поки знайшов хату. Гості теж були у веселому настрої і без церемонії увійшли перше за самого хазяїна. Дружина нашого Черевика сиділа, як на голках, коли почали вони ниш­порити по всіх кутках у хаті.                        

Цибуля. Що, кумо, тебе ще й досі трясе пропасниця?                          

Хівря. Егеж, нездужаеться.

Цибуля.. Ану, жінко, дістань-но там у возі баклажок, ми хильнемо його з добрими людьми; прокляті баби на­гнали такого страху, що й сказати соромно. Та ми ж, їй-богу, браття, через дурницю приїхали сюди! Я тут-таки-ставлю нову шапку, якщо баби не надумали покепкувати з нас. Та хоч би й-справді сатана! — Що са­тана? Плюйте йому на голову! Нехай би оцю хвилину забагнулось йому стати ось тут, наприклад, передо мною: був би я собачий син, коли не дав би йому дулю аж під самісінький ніс!

Гість. Чого ж ти враз зблід увесь

Цибуля. Я... Господь з вами! приснилось!»

Гість. Куди тепер йому збліднути, щоки в нього розцвіли, як мак; тепер він не Цибуля, а буряк,— або краще, як та червона свитка, що так налякала людей.

Черевик. Скажи, будь ласка, куме! от питаю, та ніяк не допитаюся, що то за історія з тією проклятою свиткою».

Цибуля. Е, куме! воно б не годилось розповідати проти ночі; та хіба вже на те, щоб догодити тобі й добрим людям (при цьому повернувся він до гостей), що їм, я бачу, так само, як і тобі, хочеться дізнатися про цю диковину. Ну, добре. Слухайте ж! Раз, за яку провину, їй-богу, вже й не знаю, ви­гнали одного чорта з пекла.

Черевик. Як же це, куме, як же могло це статися, щоб чорта вигнали з пекла?

Цибуля. Що ж робити, куме, вигнали, то й вигнали, як ото собаку хазяїн виганяє з хати. Може, йому забагну­лося вчинити яке-небудь добре діло, ну й показали йому поріг. От чортові бідному так стало сумно, так сумно за пеклом, що хоч на гілляку. Що робити? По­чав з горя пити. Отаборився⁴ в отому сараї, що, як ти бачив, розвалився під горою і що повз нього ні один добрий чоловік не пройде тепер, не захистивши спершу себе хрестом святим, і став той   чорт такий гультяй,   якого   не   знайдеш   і   між  парубками.  Од ранку   й   до   вечора    тільки   й   діла,   що    сидить   у шинку!..

Черевик. Бог знає, що говориш ти, куме! Як це можна, щоб чорта впустив хто-небудь у шинок: адже в нього ж е, хвалити бога, і кігті на лапах, і ріжки на голові.

Цибуля. Ото ж бо й штука, що на ньому була шапка й рукавиці. Хто його впізнає? Гуляв-гуляв — нарешті дійшло до того, що пропив усе, що мав при собі. Шин­кар довго давав набір, потім і перестав. Довелося чор­тові заставити червону свитку свою, мало не за тре­тину ціни, жидові, що шинкарював тоді на Сорочинському ярмарку; заставив та й каже йому: «гляди ж, жиде, я прийду до тебе по свитку якраз через рік, бережи її!» і зник, як у воду. Жид роздивився гар­ненько свитку: сукно таке, що й у Миргороді не діста­неш! а червоний колір горить, як вогонь, аж не нади­вишся! От жидові надокучило дожидатися строку. Почухав собі пейсики, та й злупив з якогось при­їжджого пана мало не п'ять червінців. Про строк жид і забув зовсім. Коли це одного разу, надвечір, при­ходить якийсь чоловік: «ну, жиде, віддавай мою свитку!» Жид спочатку був і не впізнав, а потім, як роздивився, то прикинувся, ніби й у вічі не бачив: «яку свитку? в мене нема ніякої свитки! я знати не знаю твоєї свитки!» Той зирк,— і пішов; та тільки ввечері, коли жид, замкнувши свою халупу й перелічивши в скринях гроші, накинув на себе простирало і став по-жидівському молитись богу — чує шарудіння... гляне— з усіх вікон повиставлялись свинячі рила...

                         

                                     Під столом щось рипнуло. Черевик затрусився. Всі заніміли. Пауза.

Черевик. Що?

Цибуля. Нічого!..

Гість1. Га!

Гість 2.Ти сказав...

Гість 1.Ні!

Цибуля. Що ж воно рохнуло?

Черевик. Бог знає, чого ми переполохались!  нікого   нема!

                      Всі злякано стали озиратись навколо й почали нишпорити по кутках.

Хівря. Ех ви, баби! баби! чи вам козакувати й бути чоловіками! вам би веретено в руки та й посадити за гребінь; один хто-небудь, може, прости господи....Під ким-небудь ослін заскрипів, а всі й кинулись, як навіжені!

Цибуля ( випивши знов кухоль). Жид обмер; одначе ж свині на ногах, дов­гих, як ходулі, повлазили у вікна і вмить оживили його плетеними трійчатками, примусивши танцювати вище цього сволока. Жид — у ноги, признався у всьому... Та свитки вже не можна було повернути скоро. Пана обікрав на дорозі якийсь циган і продав свитку перекупці; та привезла її знову на Сорочинський ярмарок, але з того часу ніхто вже нічого не купував у неї. Перекупка дивувалась, дивувалась, та, нарешті, збагнула: мабуть, це винна червона свитка. Недарма, надягаючи її, завжди відчувала, що її душить щось. Не думаючи, не гадаючи довго, кинула в огонь — не го­рить чортова одежа! Еге, та це чортів дарунок! Пере­купка примудрилась і підсунула у віз одному чолові­кові, що вивіз продавати масло. Дурень і зрадів; та тільки масла ніхто й питати не хоче. Е, недобрі руки підкинули свитку! Схопив сокиру й порубав її на шматки; зирк—аж лізе :один шматок до другого, та й знову ціла свитка! Перехрестившись, поцюкав со­кирою вдруге, шматки розкидав по всьому ярмарку і поїхав. Тільки з того часу кожного року, і саме під час ярмарку, чорт із свинячою личиною ходить по всьому майдану, рохкає й збирає шматки своєї свитки. Тепер, кажуть, тільки одного лівого рукава бракує йому. Люди з того часу одхрещуються від  того місця, і ось уже буде тому років з десять, як не було там ярмарку. Та нечиста сила надала оце засідате­леві о...

Дівчина в українському костюмі. Вікно брязнуло з гуркотом; шибки з дзвоном пови­літали геть, і страшна свиняча морда висунулась, по­водячи очима, ніби питалася: а що ви тут робите, добрі люди?

Жах скував усіх, хто був у хаті. Кум з роззявле­ним ротом скам'янів. Очі його витріщились, начебто хотіли вистрілити; розчепірені пальці нерухомо, за­стигли в повітрі. Високий сміливець від непереборного страху підскочив аж під стелю і вдарився головою об перекладину; дошки посунулись, і попович з громом і тріском полетів на землю. «Ай! ай! ай!» кричав один повалившись з жахом на лаву і дриґаючи на ній руками й ногами. «Рятуйте!» горлав другий у розпачі закрившись кожухом.

Кум, виведений із скам'яніння другим переляком поліз, корчачись, під пелену своєї дружини. Високий сміливець поліз у піч, хоч які були вузькі там челюсті і сам закрився затулкою. А Черевик, начебто облитий окропом, схопивши на голову горщик, замість шапки кинувся до дверей, і, мов несамовитий, біг вулицями не чуючи землі під собою; сама втома тільки примусила його трохи зменшити свій біг. Серце його калатало, як ступа в млині, піт котився з нього. Знемігши, ладен уже був він упасти на землю, коли раптом почулось йому, що ззаду хтось женеться за ним... Дух йому перехопило...

«Чорт! чорт!» кричав він у нестямі, потроюючи сили, і через хвилину без пам'яті повалився на землю.

«Чорт! чорт!» кричало слідом за ним, і він чув тільки, як щось із шумом кинулось на нього. Тут свідомість відлетіла від нього, і він, як страшний жилець тісної домовини, лежав німий і нерухомий посеред дороги.

                          Звучить музика. Завіса закривається.                                                                  

                                                           

 Ведучий 1. «Вечори на хуторі біля Диканьки», які вийшли у двох книгах у 1831 та 1832 роках під іменем пасічника Рудого Панька, одразу ж зробили Гоголя відомим. І хоча деякі петербурзькі та московські критики, читаючи «Малоросійські повісті», «авторитетно» зауважували, що таких українців не буває, і, на знаючи національності автора, обурювалися з його «намагання» підробитися під українське, книжки розкуповувалися щвидко. Першим, хто справді визнав хист «впертого хохла», був Олександр Пушкін, який назвав талант Гоголя явищем «незвичайним у нашій нинішній літературі».

 Ведучий 2. Пушкін писав: «Прочитав «Вечори на хуторі біля Диканьки». Вони вразили мене…Ось справжні веселощі, щирі, невимушені…А місцями яка поезія! Яка чутливість!» Микола був щасливим, радісний настрій не полишав його – він раптово став відомим, його гумор порівнювали з Мольєрівським, а ім’я ставили в один ряд з іменем самого Пушкіна.

Інсценізація уривків з повісті «Травнева ніч, або Утоплена».

                                                                 Картина перша.

Звучить українська пісня.

Рудий Панько. Дзвінка пісня лилася рікою по вулицях села. Була та пора, коли потомлені денною працею та кло­потом парубки й дівчата, гомонячи, збиралися в коло, в сяйві чистого вечора, виливати свої веселощі в пісню, що повсякчас іде в парі з смутком. І вечір, як завжди задуманий, мрійно обіймав синє небо, обертаючи все на неясність і далечінь. Уже й смеркло, а пісні все не вщухали. З бандурою в руках крався, вихопившись од співунів, молодий козак Левко, син сільського го­лови. На козакові решетилівська шапка. Козак іде ву­лицею, бринькає рукою по струнах і підтанцьовує. Ось він тихо зупинився перед дверима хати, оточеної невисокими вишнями. Чия ж це хата? чиї це двері?

Левко. Ні, знати, міцно заснула моя ясноока красуня. Галю, Галю! ти спиш, чи не хочеш до мене вийти? Ти боїшся, певне, щоб нас хто не побачив, чи; не хочеш, може, показати біле своє личко на холод? Не бійся; нікого нема. Вечір теплий. Та коли б і нагодився хто, я прикрию тебе свиткою, підпережу своїм, поясом, закрию руками тебе —і ніхто нас не побачить. А якби й повіяло холодом, я пригорну тебе до серця, зігрію поцілунками, надіну шапку свою на білі твої ніженьки. Серце моє, рибко моя, перлино! виглянь на часок! Подай крізь віконце хоч білую ручку свою. Ні, ти не спиш, горда дівчино! тобі любо знущатися з мене, прощай!

 Ганна. Який-бо ти нетерплячий! Уже й розсердився! А нащо вибрав такий час: люди юрбами сновигають по вулицях... Я вся тремчу...»

Левко. О, не тремти, моя червона калинонько! Пригорнись до мене міцніше!Ти знаєш, мені ж і годину тяжко тебе не бачити.

Ганна. Знаєш, що я думаю? Мені все щось ніби на вухо шепче, що тепер уже нам не бачитись так часто. Недобрі у вас люди: дівчата все поглядають так зазд­рісна, а парубки... Я примічаю навіть, що мати моя з недавнього часу пильніше наглядає за мною. По правді сказати, мені веселіше в чужих було.

Левко. Два місяці тільки в стороні рідній і вже знудьгу­валася! Може, і я надокучив тобі?

Ганна. О, ти мені не надокучив. Я тебе кохаю, чорнобривий козаче! за те кохаю, що в тебе карі очі, і як глянеш ти ними, то в мене наче на душі всміхається: і весело й хороше їй;  що ти йдеш вулицею, співаєш і граєш на бандурі, і весело слухати тебе. Стривай! Годі, Левку! Скажи спершу, чи говорив ти з батьком своїм?

Левко. Що? Так, що я хочу женитись, а ти вийти за мене заміж – говорив.

Ганна. Та й що ж?

Левко. А що ти з ним подієш? Удав, старий хрін, як звичайно, глухого: нічого не чує, та ще й лається, що волочуся бозна-де. Та не тужи, моя Галю! Ось тобі слово козацьке, що таки умовлю його.

Ганна. Та тобі тільки аби слово сказати, Левку – і все вийде на твоє. (Дивлячись на воду). Як тихо колишеться вода, мов та дитина в колисці. Я пам'ятаю, мов крізь сон, давно, давно, коли я ще була маленька й жила у матері, страшне щось розка­зували про дім цей. Левку, ти, певне, знаєш, розкажи мені!..

Левко. Бог із ним, зоре моя! Мало чого не наплетуть баби та люди нерозумні! Ти себе тільки розтривожиш, боятимешся, і не заснеться тобі спокійно.

Ганна. Розкажи, розкажи, любий, чорнобривий парубче. Ні, ти, певне, не любиш мене; у тебе є інша дівчина. Я не боятимусь; я спокійно спатиму ніч. А тепер от не засну, коли не розка­жеш. Буду мучитися, думати та гадати... розкажи, Левку!

Левко. Мабуть, правду кажуть люди, що в дівчатах сам дідько сидить, їхню цікавість підбурюючи. Ну, то слу­хай же: давно, моє серденько, жив у цьому домі сотник. У сотника була дочка, ясна панночка, біла, як сніг, як твоє личко. Сотникова жінка давно вже по­мерла; задумав сотник женитися вдруге. «Чи будеш же ти голубити мене, як перше, батьку, коли візьмеш другу жінку?» — «Буду, доню моя; ще дужче пригор­татиму тебе до серця! Буду, доню моя; ще ясніші се­режки та намиста даруватиму тобі!»

Привіз сотник молоду жінку до нового дому свого. Красна була молода жінка. Рум'яна та біло­лиця була молода жінка; тільки так страшно глянула на свою пасербицю, що та аж скрикнула,її побачивши. І хоч би тобі слово за цілий день сказала лиха мачуха. Зайшла ніч; пішов сотник з молодою жінкою до своєї опочивальні; замкнулася й ясна панночка у себе в світлиці. Гірко їй стало; заплакала вона. Аж бачить: страшна чорна кішка крадеться до неї; шерсть на ній горить, і залізні пазури цокають по помосту. Злякалася панночка, вискочила на лаву: кішка за нею. Перестрибнула на лежанку: кішка й туди, та як ки­неться їй на шию та й ну душити. Скрикнула пан­ночка, одірвала її од себе, кинула додолу; знов скра­дається страшна кішка. Туга її взяла. На стіні висіла батькова шабля. Схопила вона її та брязь по по­мосту—лапа з залізними пазурами відскочила, і кішка з виском зникла в темному кутку. Цілий день не виходила із світлиці своєї молода жінка; на третій день вийшла з зав'язаною рукою. Вгадала бідолашна панночка, що мачуха її відьма і що вона їй переру­бала руку. На четвертий день звелів сотник своїй дочці по воду ходити, хату мести, як простій мужичці, і наказав не  заходити до панських покоїв. Тяжко було сердешній; та нічого не вдієш, мусила чинити батькову волю. На п'ятий день вигнав сотник свою дочку босу з дому і скибки хліба не дав на дорогу. Аж тоді за­ридала панночка, закривши руками біле лице своє: «Занапастив ти, батьку, рідну дочку свою! Занапа­стила відьма грішну душу твою! хай тебе бог простить; а мені, безталанній, мабуть, не велить він жити на білому світі. І от, чи бачиш ти…он там, далі від дому, найкрутіший берег! З того берега кинулася панночка в воду, і з того часу не стало її нас віті.

 Ганна. А відьма?

Левко. Відьма? Старі баби вигадали, буцімто з того часу всі утоплені виходили місячними ночами в панський сад грітися проти місяця; і сотникова дочка стала в них за найстаршу. Якоїсь ночі побачила вона мачуху свою біля ставу, кинулася на неї і, кричачи, затягла в воду. Проте відьма й тут додумалась: обернулась під водою на одну із утоплених, та через те й уникла трійчатки з зеленого очерету, якою хотіли її утоплені бити. Ет, вір бабам! Кажуть іще, немов панночка зби­рає щоночі утоплених і заглядає поодинці кожній в обличчя, щоб пізнати, котра з них відьма; та й досі не пізнала. І коли попадеться з людей хто, зараз си­лує його вгадувати, страхаючи, що як не вчинить по її, то вона його втопить у воді. Ось як, моя Галю, опо­відають старі люди!.. Та стривай, чути гомін. Це наші повер­таються з вулиці. Прощай; Галю! Спи спокійно і не ду­май про ті бабські вигадки!

Ганна. Прощай, Левку!              

                                                                         Картина друга.

Звучить музика.

Дівчина в українському костюмі.

Чи знаєте ви українську ніч? о, ви не знаєте укра­їнської ночі! Пригляньтесь до неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розі­йшлось, розширилось іще безмежніш. Горить і дише воно. Земля вся в срібному світлі; а дивне повітря віє  і теплом, і прохолодою, і дише млостю, і розливає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівлива ніч! Неру­хомо, натхненно стали гаї, виповнені темрявою, і ки­нули велетенську тінь од себе. Лихі та спокійні ці, стави; холод і морок вод їх похмуро оточений темно-зеленими стінами садів. Незаймані гущавини чере­шень та черемухи боязко простягли своє коріння в студені, джерела і шепочуть іноді листям, немов сердячись та гніваючись, коли прекрасний зальотник— нічний вітер, закравшися зненацька, цілує їх.

Увесь ландшафт спить. А вгорі все дише, все чудове, все уро­чисте. А на душі й безмежно, і дивно, і рої срібних видінь зграйно виникають у її глибині. Божественна ніч! Чарівлива ніч! І раптом усе ожило: і гаї, і стави, і степи. Котиться величний грім українського солов'я, і здається, що й місяць заслухався його посеред неба. Як зачароване, дрімає на пагорбі село. Ще біліше, ще краще блищать проти місяця гурти хат; ще сліпучіше вирізуються з темряви низькі їх стіни. Пісні замовкли. Скрізь тихо. Благочестиві люди вже сплять. Де-не-де тільки світяться вузенькі вікна. Перед де­якими тільки хатами, біля порога, запізніла сім'я си­дить за пізньою вечерею.

   Дівчина в українському костюмі.

Ні про що не турбуючись, до старого дому та ставу підходив Левко. Ніч стояла перед ним ще пишніша. Якесь  дивне п'янке сяйво домішалось до місячного блиску. Ніколи ще не доводилось йому таке бачити. Срібний туман оповив усе навколо. Пахощі од розквітлих яблунь і нічних квітів лилися по всій землі. Зачудо­ваний дивився він у непорушні води ставу: старовин­ний панський дім, дахом перекинутий вниз, одбивався там виразно, в якійсь ясній величі. Замість похмурих віконниць блищали на ньому веселі скляні вікна та двері. Крізь чисті шибки виблискувала позолота. І раптом здалося, ніби вікно одчинилось. Затаївши по­дих, не зворухнувшись і не одводячи очей від ставу, він начебто переселився в глибочінь його і побачив:спершу білий лікоть виткнувся в вікно, далі виглянула привітна голівка з блискучими очима, що тихо зоріли крізь хвилі темнорусої коси, і обперлась на лікоть. Бачить: вона киває стиха головою, вона махнула ручкою, вона усміхається... Серце його враз забилось...  

Панночка. Заспівай мені, молодий ко­заче, якоїсь пісні.

Левко. Якої ж тобі заспівати, моя ясна панночко?

Панночка. Па­рубче, парубче, найди мені мою мачуху! Я нічого не пожалію для тебе. Я нагороджу тебе. Я тебе щедро та багато нагороджу! У мене є рукава, вишивані шов­ком, і коралі, намисто. Я подарую тобі пояс, виниза­ний перлами. У мене золото є... Парубче, найди мені мою мачуху! Вона страшна відьма: мені не було від неї спокою на білому світі. Вона мучила мене; силу­вала працювати, як просту мужичку. Глянь на об­личчя: вона зігнала рум'янець своїми нечистими ча­рами з щік моїх. Глянь на білу шию мою: вони не змиваються! вони не змиваються! вони нізащо не зми­ються, ці сині плями од залізних пазурів її. Глянь на білі ноги мої: вони багато ходили; не по килимах тільки,— по піску гарячому, по землі сирій, по колю­чому терну вони ходили; а на очі мої, глянь на очі: вони світу не бачать за сльозами... Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху!..»

 Левко. Я все зробив би для тебе, моя панночко! та як мені, де її найти?

Панночка. Глянь, глянь! вона тут! вона на березі водить танок із моїми дівчатами і гріється проти місяця. Та вона лукава й хитра. Вона прийняла подобу втопленої; але я знаю, я відчуваю, що вона тут. Мені тяжко, мені душно від неї. Я не можу через неї плавати легко та вільно, як риба. Я тону й падаю на дно, мов ключ, Відшукай її, парубче!

Дівчина в українському костюмі.

Левко поглянув на берег: у тонкому срібному ту­мані маячили легкі, мов тіні, дівчата в білих, як уквіт­чана конваліями лука, сорочках; разки золотого на­миста, коралі, дукачі виблискували у них на шиях; та вони були бліді; тіло їх було прозоре, як хмарки і ніби світилося наскрізь у срібному місячному промінні. Дівоче коло наблизилось до нього. Почулися голоси.

За сценою чути дівочі голоси. Левко вдивляється вдалечінь.

Перша дівчина. Нумо в ворона, нумо гратися в ворона!

Друга дівчина. Кому ж бути за ворона?

Третя дівчина. Ні, я не хочу бути за ворона. Мені шкода одбирати курчат у бідної матері!

Левко. Ти не відьма!

Перша дівчина. Хто ж буде за ворона?

Відьма. Я буду за во­рона!

Левко. Відьма!

Панночка. Чим же віддячити тобі, парубче? Я знаю, тобі не золота треба: ти кохаєш Ганну; та суворий батько твій не дає тобі побратися з нею. Він тепер не стане на заваді; візьми, оддай йому цю записку…

                                                  Звучить музика. Завіса закривається.

Ведучий 1. Однак подальші дороги Гоголя були дуже тяжкими. Після «Вечорів» він зазнав чимало матеріальних труднощів, багато сил витратив на те, щоб влаштувати своїх сестер у Патріотичний інститут, де сам читав лекції, щоб опла­тити їхнє навчання. Однак найбільше його мучили творчі пошуки. Він опинився неначе на перехресті, не знаючи, яким же шляхом йти далі...

Учень у ролі Гоголя. «Боже, скільки я спалив, скільки перестраждав! Але тепер я сподіваюся, що все заспокоїться, я буду знову діяти, рухатися. Те­пер я узявся за історію нашої єдиної, бідної Украйни. Ніщо так не заспокоює, як історія! А пісні! Моя радість!..»; «У Київ, у стародавній, прекрасний Київ! Там чи навколо нього вирувало життя країни нашої. Я працюю. Я всіма силами стараю­ся... Там можна оновитися силами»,− читаємо у щоденниках письменника.

Ведучий 2. Поїздки Гоголя в Україну, у Василівку, до Києва повернули до життя душу митця. Разом зі своїм другом, професором університету і збирачем народних пісень М. Максимовичем Микола Васильович любив ходити по Печерську, сидіти коло Андріївської церкви, підніматися на Володимирську гірку. Од­ного разу він побачив українську дівчину, яка зачаровано дивилася на Дніпро. «Чого дивишся, голубко?» — спитав Гоголь. — «Бо приємно дивитися»,— відпо­віла вона, не змінюючи положення, і Гоголь був дуже задоволений відповіддю цієї простої дівчини.

Ведучий 1. З України, з Києва і з рідної Полтавщини Гоголь привіз до Петербурга нові легенди, пісні. Він із захопленням читав «Історію Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, «Історію русів» та інші джерела. Результатом цієї роботи стала нова збірка Гоголя — «Миргород», що вийшла 1835 року.

Ведучий 2. Центральне й особливе місце збірки посідає історична повість «Тарас Бульба», в якій Гоголь здійснив свою давню мрію написати твір про визвольну боротьбу українського народу. Після виходу цієї повісті Гоголя почали називати  «козацьким Вальтером Скоттом».

Учень у ролі Тараса Бульби виразно читає уривок з повісті.

Хочеться мені сказати вам, панове, що таке є наше товариство. Ви чули від батьків і дідів, в якій шані у всіх була земля наша: і грекам дала себе знати, і з Царгорода брала червінці, і міста були пишні, і церкви, і князі, князі руського роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Усе взяли бусурмени, все пропало. Тільки зосталися ми сиротами, та, як удо­виця після доброго чоловіка, сиротою, так само, як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, товариші, руку на братерство! Ось на чому стоїть наше то­вариство! Нема зв'язку, святішого від товариства. Батько любить свою дитину, мати любить свою ди­тину, дитина любить батька й матір. Та це не те, братця: любить і звір свою дитину. Але поріднитися рідністю по душі, а не по крові, може сама тільки людина. Бували й по інших землях товариші, але таких, як у Руській землі, не було таких товаришів. Вам доводилося не одному довго пропадати на чу­жині; бачиш, і там люди! теж божа людина, і розбалакаєшся з нею, як з своєю; а як дійде до того, щоб повідати сердечне слово,— бачиш; ні, розумні люди, та не ті; такі ж люди, та не ті!

Ні, братця, так любити, як може любити руська душа,— любити не те, щоб розумом чи іншим чим, а всім, чим дав бог, що тільки є в тобі, а... Ні, так любити ніхто не може! Знаю, підло повелося тепер в землі нашій: думають тільки, щоб при них були стоги хліба, скирти та кінські табуни їх, та щоб були цілі в льохах запечатані меди їх. Переймають чорт знає які бусурменські звичаї; цураються мови своєї; свій з своїм не хоче говорити; свій свого продає, як продають бездушну тварину на торговому ринку. Милість чужого короля, та й не короля, а паскудна милість польського магната, що жовтим чоботом своїм б'є їх у пику, дорожча для них за всяке братерство. Але й в останнього падлюки, який він  не є, хоч весь вивалявся він у сажі і в поклонництві, є і в того, браття, крихітка руського почуття. І прокинеться воно коли-небудь, і вдариться він, бідолашний, об поли руками, схопить себе за голову, проклявши голосно підле життя своє, готовий муками спокутувати ганебне діло.

Нехай же знають вони всі, що таке значить в Руській землі товариство! Вже  як на те пішло, щоб умирати,— то нікому ж з них не доведеться так умирати!.. Нікому, нікому!.. Не вистачить у них на те мишачої натури їх!

Ведучий 1. Після «Миргорода» Гоголь написав ще багато творів — п'єсу «Ревізор», пе­тербурзькі повісті, перший том поеми «Мертві душі» та ін. Однак повість «Тарас Бульба» посідає особливе місце у спадщині митця. У ній письменник висловив не лише ставлення до минулого, а й своє розуміння батьків­щини, волі, людської гідності, смислу буття.

Ведучий 2. Із Петербурга дороги Гоголя пролягли за кордон — до Німеччини, Франції та Італії, оскільки в Росії писати йому було дуже важко. Письменника скрізь пере­слідувала цензура. Його твори викликали невдоволення вищих верств, бо Гоголь висміював вади суспільства.

 Учень у ролі Гоголя. «Їду за кордон, там розвію ту тугу, яку щоденно викликають у мене мої співвітчизники... Пророку немає слави у вітчизні. На те, що проти мене повстали всі стани, я не зважаю, але мені сумно бачити несправед­ливо налаштованих проти себе співвітчизників, яких щиро люблю...»

Ведучий 1. Однак і за кордоном Гоголю не було спокою. Він не міг жити без батьківщини. Не міг не думати про співвітчизників. У «Вибраних місцях із лис­тування з друзями» (1847) він молився на них і закликав повернутися до духов­ності. Це сповідь і покаяння митця, його духовний заповіт вітчизні й усьому людству.

Учень у ролі Гоголя. «Співвітчизники!.. Не знаю і не вмію, як вас на­звати в цю хвилину. Співвітчизники! Я вас любив, любив тією любов'ю, про яку не розповідають, яку дав мені Бог, за яку я вдячний Йому... Лише там зцілиться повністю народ, де зрозуміє людина вище призначення своє — бути образом того на землі, хто сам є любов...»

Ведучий 2. Однак ні людство, ні співвітчизники не зрозуміли Гоголя. Того року він готувався помирати. Написав навіть заповіт. Однак доля подарувала йому ще кілька років життя. У 1848 р. він повернувся в Росію, але то вже був початок кінця. Він намагався продовжувати працювати над другим томом «Мер­твих душ», по кілька разів переписував кожну сторінку, проте задоволення не відчував. У 1851 р. Гоголь востаннє приїхав у Василівку, неначе відчував холод­ний подих смерті, що вже йшла за ним.

Ведучий 1. Цей приїзд став його прощанням з батьківщиною. Гоголю залишалося жити менше року. Він виїжджав з рідної домівки до Москви, де на нього чекали друзі, робота, але сам Гоголь вже нічого не чекав від життя. Він мало їв, майже не спав, багато молився. В ніч з 11 на 12 лютого 1852 р. він спалив другий том «Мертвих душ» і приготувався до смер­ті, яка не змусила себе довго чекати. 21 лютого 1852 р. Гоголь помер.

Ведучий 2. Ще й досі дослідники сперечаються, від чого помер митець і чи дійсно він помер саме тоді, 21 лютого. Й донині висуваються різні версії. Кажуть, що Гого­ля неправильно лікували лікарі, але хто може вилікувати тіло, якщо хвора душа?..

Ведучий 1. Гоголь полишив цей світ свідомо, він йшов назустріч смерті, вважаючи, що зро­бив усе, що міг. Його слово, як йому здавалося, вже не могло врятувати співвіт­чизників. Однак і дотепер слово Гоголя доходить до самого серця і викликає в ньому високі почуття.

Ведучий 2. Твори Гоголя пробуджують у людині людину. Його по­вість «Тарас Бульба» нагадує нам ще й про те, що ми — нащадки давнього козацького роду і маємо бути вірними синами України, яким був і сам Гоголь, наш геніальний співвітчизник.

               Звучить музика. Всі учасника свята виходять на сцену.